Занедбані палаци України й легенди, які досі живуть у їхніх стінах

В Україні залишилося чимало старовинних палаців, що зберігають не лише архітектурну велич, а і власні легенди. Колись осередки розкоші та культури, тепер вони перетворилися на руїни, та все ще приваблюють мандрівників своєю красою і загадковістю. Ці архітектурні пам’ятки потребують уваги та збереження — аби їхні історії не щезли разом із давніми мурами.

Червоногородський замок

Над долиною Джурина, біля села Нирків на Тернопільщині, можна побачити руїни Червоногородського замку — одного з найвідоміших у Західному Поділлі. Дві вежі-близнюки, що височіють серед пагорбів, нагадують кадр із середньовічної саги.

Історія Червоногорода бере початок понад тисячу років тому. Першу дерев’яну фортецю тут звели руські князі, але її знищили монголи в 1240 році. Нове життя місто отримало в XIV–XV століттях, коли ним володіли князі Коріатовичі. Саме тоді з’явився кам’яний замок, який пізніше, у XVII столітті, львівський каштелян Микола Данилович перебудував у могутню фортецю із чотирма вежами по кутах і мурованою брамою.

Замок пережив численні облоги. У 1672 році його захопило турецьке військо султана Магомета IV, після чого твердиня занепала. У XVIII столітті вона перейшла у власність графа Кароля Понінського. Новий господар вирішив надати споруді друге життя — на фундаменті старої фортеці звели палац у стилі псевдоготики, а довкола облаштували парк із фонтаном і колонадою. Кажуть, у свої найкращі роки палац нагадував італійську віллу, де влаштовували світські прийоми та бали.

Світові війни поклали край цій історії. Після Другої світової Червоногород перетворився на безлюдне місце, а вежі замку залишилися самотніми свідками минулого. У 2013 році частина однієї з них обвалилася, і нині пам’ятка перебуває в аварійному стані. Територія належить Православній церкві України, а проєкт реставрації поки лишається лише планом.

Жоден занедбаний замок не обходиться без містики — і Червоногородський не виняток. Місцеві розповідають, що під замком є підземний хід, який веде до старого монастиря. За переказами, його викопали, щоби під час облоги врятувати жінок і дітей. Вхід до тунелю нібито охороняє кам’яна постать лицаря, яка оживає, коли хтось намагається потрапити всередину.

Інша легенда пов’язана з пані, яка жила тут у XVII столітті. Її чоловік загинув, обороняючи замок, а жінка не пережила втрати й кинулася з вежі в річку. Кажуть, уночі її біла постать з’являється на верхівці однієї з башт і повільно спускається до води. Подорожні, які ночували поблизу, розповідали, що чули там тихі жіночі зітхання і звуки кроків.

Є і історія про замковий скарб. Перед однією з облог скарбник Понінських нібито сховав золото в потаємній кімнаті під фундаментом і наклав на нього закляття. Відтоді ніхто не міг знайти схованку — монети наче зникали просто перед очима. За переказами, скарб можна побачити лише в ніч на Івана Купала, але торкнутися його — значить накликати на себе прокляття.

Ще один місцевий переказ говорить про чорного вовка, який з’являється біля руїн напередодні бурі. Люди кажуть, це душа колишнього вартового замку, який присягнувся стерегти його навіть після смерті. Вовка бачать рідко, але його поява, за словами місцевих, — знак, що старий Червоногород усе ще має свого охоронця.

Палац Остен-Сакенів

На межі селища Немішаєве та села Мироцьке стоїть палац фон-дер Остен-Сакенів — забута перлина XIX століття. Колись це була родова резиденція з парком, ставком і оранжереями, а нині — занедбана пам’ятка, що зберігає сліди минулої розкоші.

Історія палацу бере початок у 1805 році, коли Микулицьку маєтність (разом із селом Мироцьке) подарували графу Карлу Сакену. Після його смерті володіння перейшли до Івана фон-дер Остен-Сакена, а згодом — до його сина Карла. Саме вони звели одноповерховий цегляний палац із наріжною баштою і розбили довкола мальовничий парк.

Родина володіла маєтком до 1873 року, коли його придбала Євдокія Осипівна Астахова, дружина київського купця. Наприкінці XIX століття власниками стали Воронцови-Дашкови, а з 1904 року палац належав селянину Андрію Кулику. Тоді садиба включала головну будівлю, два дерев’яні будинки, альтанку, фруктовий сад, ставок на річці Орлянка з містком і поміщицькі оранжереї.

Після 1917 року маєток націоналізували. До комплексу увійшли палац, парк, спиртзавод і казарми для робітників. Згодом, коли поруч створили біохімічний завод, у палаці розмістили клуб підприємства.

У листопаді 2000 року сталася пожежа, яка знищила інтер’єри й серйозно пошкодила будівлю. З того часу палац не відновлювали — він поступово руйнується, лишаючись мовчазним свідком минулих епох. На 2012 рік від нього залишилися лише фасадна стіна й рештки вежі, а парк заріс травою. У 2018 році руїни повернули громаді Немішаєвого.

Місцеві мешканці розповідають, що під палацом є підземелля, де під час воєн ховали цінності. Кажуть, саме через цей «заклятий скарб» і спалахнула пожежа. Інші легенди стверджують, що у вежі ночами можна почути кроки — нібито то дух старої господині Євдокії Астахової, яка оберігає своє колишнє помешкання.

Є і романтична історія: якщо зупинитися біля ставка в місячну ніч, у воді нібито віддзеркалюється колишній палац — з освітленими вікнами, музикою і силуетами танцюючих гостей. Кажуть, так маєток згадує себе таким, яким він був.

Палац Муравйових-Апостолів

У селі Хомутець неподалік Миргорода стоїть старовинний маєток Муравйових-Апостолів — колишній осередок культурного життя і одна з найцікавіших пам’яток Полтавщини. Йому понад двісті років, і навіть у руїнах він зберігає дух минулої величі.

Уперше палац згадується в 1774 році. Тоді було зведено центральну дерев’яну частину будівлі, а приблизно через століття — добудовано кам’яні крила. Садибу заснував Іван Муравйов-Апостол, дипломат і державний діяч, праправнук гетьмана Данила Апостола. Будівлю спроєктували у формі орла з розпростертими крилами — модний на той час архітектурний символ сили і свободи.

Навколо палацу заклали парк, який нині має статус пам’ятки садово-паркового мистецтва. На його території збереглися двохсотлітні дуби, а загальна площа маєтку сягає 77 гектарів. Колись тут були ставки, оранжереї та алеї у французькому стилі.

У 1920 році в палаці відкрили агропрофшколу, а з 1930-го — технікум свинарства. Згодом тут працював ветеринарно-технологічний коледж, що згодом став структурним підрозділом Полтавського аграрного університету. Навчальний процес у самій будівлі тривалий час підтримував її в належному стані: палац опалювали, доглядали, тут проводили заняття.

Коли споруду визнали аварійною, використання припинили. Дах почав протікати, у стінах з’явилися тріщини, вікна вибили. У 1990-х маєток пограбували — зникли музейні експонати й автентичні речі родини Муравйових-Апостолів. Сьогодні будівля потребує негайної реставрації, а кілька залів залишаються небезпечними для відвідування.

Під час прогулянки старим парком чути, як скриплять вікові липи. Місцеві кажуть, то «зітхає» маєток, який не може змиритися з тишею. Дехто запевняє, що ночами біля палацу чути церковний дзвін, схожий на дзенькіт келихів — ніби спогад про колишні прийоми.

Є і давня легенда про «прокляття роду». За переказами, одна з предків Муравйових-Апостолів, Олена, всупереч волі батьків, вийшла заміж за бідного чоловіка, і відтоді чоловіки роду нібито гинули в молодому віці. Декілька років тому до маєтку навіть приїздила телевізійна група, що досліджувала ці історії — кажуть, техніка відмовлялася працювати, а в камерах з’являлися загадкові тіні.

Палац Бадені

На мальовничому узвишші над Дністром стоїть палац Бадені — один із найвишуканіших маєтків Галичини. Зведений 1906 року в стилі віденського неоренесансу, він не поступається львівському палацу Потоцьких.

Палац збудували на місці давнішої резиденції Мисловських, яку купив граф Станіслав Бадені — впливовий політик і меценат, брат колишнього прем’єр-міністра Австро-Угорщини Казимира Бадені. Будівлю прикрасили портиками з колонами, рельєфами та мозаїками, а навколо розкинувся парк на 200 гектарів, спроєктований львівським архітектором Арнольдом Рерінгом.

Кажуть, граф Бадені був настільки заможним, що хотів викласти підлогу в одному із залів золотими монетами. Та коли імператор порадив класти їх ребром — аби не топтати державну символіку, — Бадені лише посміхнувся: навіть йому не вистачило б стільки золота.

Під час світових воєн палац неодноразово руйнували, а після 1945 року в ньому відкрили школу-інтернат, що діє тут і нині. У 2010-х роках будівля перейшла в аварійний стан: обвалився купол, впали міжповерхові перекриття. Часткові консерваційні роботи провели у 2016–2017 роках, але масштабної реставрації досі не почали.

Попри руйнування, палац зберігає унікальні інтер’єри, зокрема овальну бальну залу та каміни, оздоблені австрійськими й італійськими майстрами.

Маєток Вінберга

У селі Ясинуватка на Кіровоградщині стоять мальовничі руїни маєтку Вінберга — єдиної в регіоні будівлі XIX століття, зведеної в еклектичному стилі з елементами неоготики. Маєток звели близько 1870 року для військового Василя Вінберга та його дружини Єлисавети Анненкової, які отримали маєток у спадок.

Двоповерховий палац мав 16 кімнат, башту, купальні, стайні та вихід до річки. За легендою, Василь звів його як подарунок дружині, що сумувала за українським теплом під час життя в Петербурзі.

Після більшовицької окупації тут діяли школа та дитячий інтернат, а в 1997 році будівлю передали жіночому монастирю. Саме тоді з неї зникли металеві деталі — балкони, ворота, балки. У 2004 році пожежа знищила купол і перекриття, залишивши лише стіни.

Нині маєток перебуває на обліку Пантаївської громади. Грошей на відновлення немає, однак громада впорядковує територію і проводить толоки. Поруч із руїнами росте двохсотлітній дуб, а влітку сюди приїжджають велотуристи.

Подейкують, що Василь Вінберг звів палац для Єлисавети як копію їхнього будинку в Петербурзі, аби вона не сумувала за домом. І навіть тепер, коли стіни стоять без даху, місцеві називають ці руїни «замком любові».

Якщо цікавитеся місцями, де легенди й реальність переплітаються, радимо прочитати також статтю про найзагадковіші локації України, де досі живуть тіні минулого.

Фото: Andrii Bondarenko